Cторінка номер 1
-
Любов до ближнього
ЛЮБОВ ДО БЛИЖНЬОГОЛЮБОВ ДО БЛИЖНЬОГО
Дiло в Києвi було. Надворi смеркало. Захiд жеврiв. Де-де займалися зорi, зимнi
зорi, яскравi такi. Стояв лютий мороз, дув вiтер. Нiчлiг тiльки що одперли.
Босячня в мережаному убраннi, в чоботях з душниками, з синiми носами, як той
рiй, так i сунула в дверi. Пiшла робота: так i полiзли по нарах. Я й собi. Свиту
з себе мерщiй, кинув поз стiнку, сiв i сиджу. Добре, думаю собi, що захопив
мiсце. Осмiхаюсь та позираю тiльки, чи не пiдступа добродiй який з личком, як
решето, не тягне за ноги. Нi, дивлюсь. Хто не встиг на нари, моститься долi, на
вогкенькому на мнякенькому. Слава тобi, господи, значить. Вийняв я булки шматок
з кишенi — вечеряю. Вечеряю й нiчлiгом любуюсь.
Чудовий нiчлiг! Стелi в йому головою не думай достати, хiба навспинячки станеш.
Стеля сивесенька, стiни буресенькi в йому. На стiнах пушок росте, джуральця
пробiгають, капшучки по куточках висять. Вiкна покрашенi: рямця зеленою краскою,
шибки сiрою, i такi круглесенькi, земелька так зазирає в їх. Чудовий нiчлiг! А
ще б послухали ви, якi в йому пахощi пахнуть... ой, пахощi!.. Аж у ротi чуть.
Поодбирали в нас плату, почав я дрiмать уже. Як ось щось злегенька штовх-штовх у
чобiт мене.
"Що воно, — думаю, — мо,'знакоме що?"
Розплющую очi, аж коло мене босовило стоїть. Обличчя його не видно гаразд, —
свiтло десь за грубкою блима, — видно тiльки, що усики невеличкi в його, худий
сам, пiджачина на йому якась, що тряп'я так i висить, пiд плечем ганчiр'я якесь,
зiгнувся так та зубами тiльки цок-цок.
— Земляче, — каже, — посунься трохи... до стiни, туди i я ляжу.
Менi це так не до смаку прийшлось.
— Тут, — кажу, — й так тiсно. Отам, долi дивись.
— Позаймали... проганяють... до стiни трохи, — промовив вiн болiсно.
— Ще й до стiни! Розумний, — кажу. — А воно ж пушок на стiнi ото, та ще коровки
божi такi з-за дощок виглядають. — Лягай, — кажу, — сам поуз стiну!
Вiн нiчого вже. Чи так, мов, то й так. Положив у голови ганчiр'я своє. Я з спини
на бiк повернувсь. Улiз вiн... Та й сердито ж зробилось менi. Раз, що стiснив
вiн мене, а вдруге — дивлюсь, яка ще й сорочка у його з-пiд пiджака вигляда, а
який i пiджак! "От лихо, — думаю, — де ти взявсь на мою голову!" Та аж не
лежиться менi, ногу то простягну, то пiдкорчу. Як ось вiн:
— Ой, ой, земляче!.. Не дуже.
— Що там не дуже? — кажу.
— Ногу мою... зачепив.
"О, — думаю, — яка цяцька нога в тебе". Далi — зирк-зирк на неї, — аж вона в
його ганчiр'ям обмотана поверх чобота.
"Це так щось, — думаю, — мабуть, пiдошву збув, та соромно вже... Гляди ще, —
думаю, — як засну, та стягне з мене..."
Вiн пiдвiвсь, поглядiв її, та аж засичав.
"Ач, ще й прикидається, — думаю,— щоб i не подумав ще. Оце якраз стягне чоботи з
нiг!"
Ще лютiше робиться менi... "I де ти,— думаю,— взявсь на мою голову?" — I я знов
зачепив йому ногу. Вiн на сей раз нiчого менi, тiльки так застогнав болiсно. Я
не витерпiв:
— I чого б я ото манiживсь,— кажу. Вiн якось досадно-досадно менi:
— Ех, земляче-земляче,— каже,— якби ти знав, яке менi горе, ти б не сердився
так. Я трохи легше до його:
— Яке ж тобi горе? — питаю.
— Не вiриш, то подивись,— одказує вiн менi. Пiдвiвся, давай ганчiр'я
розмотувать. А ганчiр'я те в грязi та так i позлипалось. Далi скинув чобiт,
мотузками зв'язаний, одкинув ще якусь ганчiрочку в гнояцi. Пiдвiвсь я на лiкоть,
глянув... нога, як колодка... а з великого пальця так i слезить.
— Ой, затуляй швидче! — "Бiдний",— думаю. Менi жаль його стало "I чого я,—
думаю,— та
Cторінка номер 1