Cторінка номер 1
-
На згарищі
НА ЗГАРИЩІНА ЗГАРИЩІ
— Коли ж почалася друга світова війна, Оксанко?
3 останньої парти підвелося кирпатеньке дівчатко, невстріливо закліпало очицями.
— Війна почалася в тисяча дев'ятсот сорок дру...— і крадькома зирнула на
вчителя.
Той повагом заплющив очі: не те.
— В сорок тре?..
Вчитель ворухнув ногою під столом і звалив ціпок. Він гримнув об підлогу, мов
карабін.
— Я забула, Федоре Несторовичу,— прошепотіла Оксанка.
Учитель обома руками обхопив протез, одсунув його вбік, щоб не заважав, і,
обіпершись долонею об стіл, нахилився за цілком.
Діти принишкли, похнюпили голівки.
— Сідай, Оксанко,— сказав Федір Несторович і одвернувся до вікна. Надворі,
припадаючи цупким листям до шибок, видзвонювала дика груша, розчахнута вітром. В
розщепину провалилась жовтенька падалиця, і, коли стовбури розгойдувало,
падалицю чавучило, з неї цідилась на кору прозора юшечка.
“Треба б вийняти”,— подумав.
До кінця уроку він уже нікого не питав. А після дзвінка, гримаючи залізними
замками на протезі, пошкандибав додому.
Надворі було ясно. Об гарячі жерстяні дахи торохкали каштани, підплигували, як
на жаровні, і падали на бруківку. У ринвах цвірінькали горобці, попід ворітьми
гралися діти. Федір Несторович іноді тупо наїздив протезом на каштан і трохи
заточувався.
— Дядя п'яні...— цявкнуло з-під воряк[1] якесь хлоп'я.
— Цить! — сказало старшеньке.— У дяді ножки немає. Еге ж, дядю?
Федір Несторович зупинився, звів очі. В карій глибочині загусла давня розбуркана
туга, притамована плеском лагідної усмішки.
— Еге ж, сину, еге...— обізвався весело і рушив далі, уважно дивлячись під ноги.
Край селища звернув у вуличку, заслану димом — палили огудиння на грядках — і
зупинився. Звідси було добре видно поле, смушку зрізаних соняшників під горою і
ліс, що вже починав жевріти. З-за лісу підіймалася хмарина, і сонце сіяло в
долину жовту каламуть — мабуть, на дощ. А скрізь на обрії небо було чисте й
голубе, лише де-не-де лежали на ньому золотаві хмарки, мов огребки соломи після
жнив.
Дома Федір Несторович довго нишпорив у коморі, доки знайшов старенькі, ще
госпітальські милиці. Вони були густо побиті шашіллю і обліплені павутиною;
шкіра на підпахвах пересохла і порепалась.
Декілька разів пройшовся з ними по хаті, порипуючи і сколупуючи долівку. Потім
відчепив протез. Холоша одразу спорожніла, сплюснулась, тіло втратило рівновагу
і впевненість.
Знадвору увійшла Одарка — вироблена, але чепурна ще жінка з чорними од землі
руками. Федір Несторович квартирував у неї звідтоді, як повернувся з госпіталю —
у пожмаканій шинелі, з останньою новенькою медаллю поверх неї, з плисковатим
речовим мішком за плечима і на милицях, пофарбованих у колір військового
грузовика.
— Ви б, може, й плащ наділи? — спитала Одарка.— Воно таке, як на дощ...
Потім ще довго стояла посеред двору і сумними очима дивилася йому вслід. А він
ішов обніжком, розгойдуючись між милицями, далеко вперед викидаючи ногу. Плащ на
спині напнувся халабудою, плечі гостро піднялися вгору, рукава підбукалися по
лікті.
В степу запахло розворушеною лемешами землею. У ріллях порпалося гайвороння, з
улоговин виглядали коров'ячі спини і підіймалися прозорі голубі дими — видно,
пастухи палили бур'янища.
Федорові Несторовичу пригадалося, як у дитинстві шльопав босими ногами по
розбитій чередою степовій дорозі, крута пилюга гарячими струмочками цідилася
крізь пальці, а вітерець виносив з-поміж кіп теплий дух спілого жита. Корова
йшла з пасьби додому повагом, немов з роботи, телятк
Cторінка номер 1