Cторінка номер 1
-
Я (Романтика)
Я (РОМАНТИКА)Я (РОМАНТИКА)
“Цвітові яблуні”
З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія.
Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани,
похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я дивлюсь в даль.— Тоді дума за думою, як
амазонянки, джигітують навколо мене. Тоді все пропадає... Таємні вершники
летять, ритмічно похитуючись, до отрогів, і гасне день; біжить у могилах дорога,
а за нею — мовчазний степ... Я одкидаю вії і згадую... воістину моя мати —
втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків.
Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре пам'ятаю!). І
мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим
прекрасним печальним образом.
Мати каже, що я (її м'ятежний син) зовсім замучив себе... Тоді я беру її милу
голову з нальотом сріблястої сивини і тихо кладу на свої груди... За вікном ішли
росяні ранки і падали перламутри. Проходили неможливі дні. В далі з темного лісу
брели подорожники й біля синьої криниці, де розлетілись дороги, де розбійний
хрест, зупинялись. То — молоде загір'я.
— Але минають ночі, шелестять вечори біля тополь, тополі відходять у шосейну
безвість, а за ними — літа, роки і моя буйна юність. Тоді дні перед грозою. Там,
за отрогами сизого боку, спалахують блискавиці і накипають, і піняться гори.
Важкий душний грім ніяк не прорветься з Індії, зі сходу. І томиться природа в
передгроззі. А втім, за хмарним накипом чути й інший гул — ...глуха канонада.
Насуваються дві грози.
— Тривога! — Мати каже, що вона поливала сьогодні м'яту, м'ята вмирає в тузі.
Мати каже: “Надходить гроза!” І я бачу: в її очах стоять дві хрустальні росинки.
І
Атака за атакою. Шалено напирають ворожі полки. Тоді наша кавалерія з флангу, і
йдуть фаланги інсургентів у контратаку, а гроза росте, і мої мислі — до
неможливости натягнутий дріт.
День і ніч я пропадаю в “чека”.
Помешкання наше — фантастичний палац: це будинок розстріляного шляхтича. Химерні
портьєри, древні візерунки, портрети княжої фамілії. Все це дивиться на мене з
усіх кінців мойого випадкового кабінету.
Десь апарат військового телефону тягне свою печальну тривожну мелодію, що
нагадує дальній вокзальний ріжок.
На розкішній канапі сидить, підклавши під себе ноги, озброєний татарин і
монотонне наспівує азіятське: “ала-ла-ла”.
Я дивлюсь на портрети: князь хмурить брови, княгиня — надменна зневага, княжата
— в темряві столітніх дубів.
І в цій надзвичайній суворості я відчуваю весь древній світ, всю безсилу
грандіозність і красу третьої молодости минулих шляхетних літ.
Це чіткий перламутр на бенкеті дикої голодної країни.
І я, зовсім чужа людина, бандит — за одною термінологією, інсургент — за другою,
я просто і ясно дивлюсь на ці портрети і в моїй душі нема й не буде гніву. І це
зрозуміло:
— я — чекіст, але і людина.
Темної ночі, коли за вікном проходять міські вечори (маєток злетів на гору й
царить над містом), коли сині димки здіймаються над цегельнею й обивателі, як
миші,— за підворіття, у канареєчний замок, темної ночі в мойому надзвичайному
кабінеті збираються мої товариші. Це новий синедріон, це чорний трибунал комуни.
Тоді з кожного закутка дивиться справжня й воістину жахна смерть. Обиватель:
— Тут засідає садизм!
Я:
— ...(мовчу).
На міській башті за перевалом тривожно дзвенить мідь. То б'є годинник. З темного
степу доноситься глуха канонада.
Мої товариші сидять за широким столом, що з чорного дерева. Ти
Cторінка номер 1