Олена

Cторінка номер 1

ОЛЕНАОЛЕНА (Казка) Музика різко від уха заграв, а бас то загудів, то, в лад вибиваючи, моторні дівчата аж піднімав; а хоть ноги потомлені — до круглого рвалися танка; гарні хлопці в підкови до складу кресали, позираючи радосно кождий по своей дівчині; сваненьки з молодцями, стиснувшися в кутку коло припічка, хоть дрібненько, но частенько витрясали крупник із чарочки, не дбаючи, собі раденькі, на старих своїх довговусих господарів, на другім боці в куті, коло скрині, спорою мірою попиваючих. Було то весі-лєчко... — Гей, хлопці, чи спите!? Що-сте ся позабували? — кликнув гожий дружбитонька — з великою, шовком шитою хусткою у бока, — досадним голосом. — Дівчата раді би гопцювали, а в вас якби душі не стало! Махнув шапкою, вінцем барвінковим стрійною, погладив чорненький, хоть невеличкий вус, розгорнув воло-сячко у чола, глянув по дівчатах; виніс одную з калинового луга, напретив музиці — “або грай, або гроші віддай!”, моргнув на Юрця, і станули до шпаркого козачка. [Д р у ж б а] Хоть з дерева лист упав, Моріг половіє. Весілєчко господь дав — Радо нам ся діє! Ю р ц ь о Хоть надворі ніч темна, Гей,темна ночонька, В нас світличенька ясна, Красні дівчатонька. Д р у ж б а Сокіл в білий двір влетів К чорної галоньці; Княжиненько наш приспів К русій дівчиноньці. Ю р ц ь о Нуте, жваві хлопаки, Легіники горні, Витинайте гопаки, Хлопчата моторні! Ба й свахи не дармували. Бо і їм не йно що всім разом саджати коровай — ще і потанцювати конче, щоб ся коровай вдав красен, та ясним сонцем на столі засіяв, та й добру долю приніс. А Олена, пишна княгиня, як русалочка, гарна, ще раз вінком барвінковим золото-зеленим стрійна, їх веселій придивлялась охоті та часто в легкій коломийці розковану русу косу на легкий кругом пускала вітер. Бач! — і наш вдалий Василько приспів дарити нашу княгиню; хоть о пізній вечері, но стане він за теє зо своїми красними співаночками. — Щось ти нам сумний, та й сам... Кажи, може, яка лиха пригода?.. Приступив і старий батенько, сивий голубонько, та приніс спорий кухоль горілки з медом. — Но, жвавий козаче! Бодай здоров був! — надпив і подав єму. — Відав, утомив-єсь ся, покріпи сили. Відобрав, подякував, поставив, втер лице та й став промовляти: — Вертаю із Дубровнич, були-смо у дворі просити пана старостича на весілє. Він, бачимо, не дуже нам рад був: схнюрився, люто по нас глянув, відвернувся. Но небавком знова промовив солодко; вложив Семенкові кілька талярців ясних в жменю, обіцяв прийти та й відправив. Але видко було по нім якуюсь нерадість. Не встигли-смо відойти, може, на двайцять кроків: “Семенку!” — кликнув, відчинивши оконце. Семенко, як стояв, поскочив ід дворові. “Скакай, — казав мені, — домів, я духом приспію”. Уже заступав-єм к долині, мав-єм скрутити поза високу могилу татарськую Оглянувшися назад себе, взрів-єм, — сила при вечірній мраці доглянути льзя було, — Семенка. Спізнав-єм го по легких ногах — спускатися вискоком ко старому крутому шляхові, що то о нім так много старі повідають люди. Куда єму шлях? — не знаю і не вгадаю. Щось то лихого буде: лисиця м'я перебігла та й ворон на хресті сім раз закракав. Але док житя ми стане, не забуду того козака з бандурков і густокрутою бородою, котрою декуда сивий кудався волос: як верг на мене чорним соколим оком, як би гранею м'яч обсипав. Він тогді саме, коли-смо ступили на поріг світлиці у дворі, кінчив співанку тими словами: . . . . . . з татарськой неволі. Кінец

Cторінка номер 1